Ігрові технології в практиці роботи класного керівника початкової школи

Гра є діяльністю, що заповнює вільний час дитини. Гра для дитини — це творча, самостійна діяльність. Недаремно слово «гра» та «розвиток» зустрічаються майже завжди поряд.

Заслуговує на увагу досвід роботи вчительки Залісецької ЗОШ I-IIст. Збаражського району Тернопільської області Г.Бойко. Вона на сторінках педагогічної преси пропонує сценарій пізнавальної  гри за українськими народними казками «У світі казки чарівної». Матеріали українських народних казок можна органічно використовувати під час організації позакласних заходів з природознавства.

Насамперед, кожна команда повинна пройти лабіринт, виконати всі завдання і дійти до фінішу. При оцінюванні враховується правильність відповідей, швидкість і організованість виконання завдань. За кожне порушення правил команда втрачає 1 бал.

I етап — «Лабіринт»

Дві команди видирають собі назви, а потім по черзі кожен член команди кидає кубик з певною кількістю чисел на грані і команда пересувається ігровим полем. Але команда зможе просуватися вперед за умови правильної відповіді на поставлене вчителем запитання відповідно до цифри, яка випала.

Згідно з рівнем складності запитання поділено на три групи: I група – «Українські народні казки»; II група – «Загадки»; III група – «Рослини- символи, тварини- символи».  Якщо гравцю випаде число 1 або 2, то йому дістанеться запитання з теми «Загадки»(за правильну відповідь команда просувається на 1 крок вперед), якщо число 3 або 4 – запитання з теми «Загадки» (за правильну відповідь команда просувається на 2 кроки вперед), на цьому етапі треба відгадати загадку, а також назвати казку, в якій зустрічається відгадка. Тільки за таких умов команда може просунутися на два кроки вперед. Якщо число 5 або 6 – запитання з теми «Рослини-символи, тварини-символи» (за правильну відповідь команда просувається на 3 кроки вперед)

На команди чекають несподіванки. Деякі квадратики з числами зафарбовані. Якщо команда потрапляє на такий квадратик, вона повертається на один крок назад. Перемагає та команда, яка першою дійде до «Летючого корабля», відповівши на всі запитання поставлені вчителем.

У Додатку А подано завдання до гри «У світі казки чарівної» з досвіду Г.Бойко. 

Ігри — важливі забави в житті кожної дитини. Про це знають більшість мам, тат, бабусь і дідусів. Але не всі здогадуються, що гра може не лише розвивати, а й допоможе швидше одужати та прискорить період реабілітації після хвороби, а можливо й попередить появу деяких з них.

Змусити дитину робити вправи ранкової гімнастики, а тим більше лікувально-профілактичну фізкультуру, коли їй не цікаво, неможливо. Але будь-яка гра зацікавить дитину, сприятиме творчому розвитку, підсилюватиме пізнавальний інтерес, формуватиме активну життєву позицію щодо зміцнення власного здоров'я.

На сторінках педагогічної преси своїм досвідом з проведення спортивно-оздоровчих ігор ділиться  вчителька Карабинівської ЗШ I-IIст. Павлоградського р-н Дніпропетровської обл. Н.Гламбер.

Наскільки цікавою буде гра —  залежить від фантазії вчителя та батьків. Створюючи гру, потрібно не забувати про індивідуальність кожної дитини. Коли дитина дуже рухлива, ігри повинні бути більш стриманими, а зі спокійною дитиною — навпаки, краще пострибати та побігати. Обов’язково потрібно слідкувати, щоб під час гри діти надмірно емоційно не збуджувалися. За активність і старанність дитині варто вручити приз.

Коли постійно гратися з дитиною,  можна спостерігати потрійний ефект. Перше — гра розвиває та зміцнюю, тренує організм. Друге  — змінюється емоційний стан дитини. Третє — покращуються стосунки з дітьми, батьками.  

Різноманітність ігор у вихованні молодших школярів

Різноманітність ігор у вихованні молодших школярів

Гру як метод навчання, передачі досвіду старших поколінь молодшим люди використовували з давнини. Широке застосування гра знаходить у народній педагогіці, у дошкільних і позашкільних установах, у сучасній школі.

Поняття «ігрові педагогічні технології» включає досить велику групу методів і прийомів організації педагогічного процесу у формі різних педагогічних ігор.

На відміну від ігор взагалі педагогічна гра має суттєвою ознакою - чітко поставленою метою навчання і відповідним їй педагогічним результатом, які можуть бути обгрунтовані, виділені в явному вигляді й характеризуються навчально-пізнавальної спрямованістю.

Місце і роль ігрової технології в навчально-виховному процесі, поєднання елементів гри і учіння багато в чому залежать від розуміння учителем функцій і класифікації педагогічних ігор.

В першу чергу слід розділити гри по виду діяльності на фізичні (рухові), інтелектуальні (розумові), трудові, соціальні та психологічні.

За характером педагогічного процесу виділяються такі групи ігор:

а) навчальні, тренувальні, контролюючі та узагальнюючі;

б) пізнавальні, виховні, розвиваючі;

в) репродуктивні, продуктивні, творчі;

г) комунікативні, діагностичні, профорієнтаційні, психотехнічні та ін

Широка типологія педагогічних ігор за характером ігрової методики. Зазначимо лише найважливіші з вживаних типів: предметні, сюжетні, рольові, ділові, імітаційні та ігри-драматизації. За предметної області виділяються ігри з усіх шкільних дисциплін.

Підсумки гри виступають у подвійному плані - як ігровий і як навчально-пізнавальний результат. Дидактична функція гри реалізується через обговорення ігрового дії, аналіз співвідношення ігрової ситуації як моделюючої, її співвідношення з реальністю. Найважливіша роль в даній моделі належить заключному ретроспективному обговоренню, в якому учні спільно аналізують хід і результати гри, співвідношення ігрової (імітаційної) моделі та реальності, а також хід навчально-ігрової взаємодії. В арсеналі педагогіки початкової школи знаходяться ігри, що сприяють збагаченню та закріпленню у дітей побутового словника, зв'язного мовлення; ігри, спрямовані на розвиток числових уявлень, навчання рахунком, і ігри, що розвивають пам'ять, увагу, спостережливість, зміцнюють волю. 

Результативність дидактичних ігор залежить, по-перше, від систематичного їх використання, по-друге, від цілеспрямованості програми ігор у поєднанні із звичайними дидактичними вправами.

Ігрова технологія будується як цілісне утворення, яке охоплює певну частину навчального процесу та об'єднане загальним змістом, сюжетом, персонажем. У неї включаються послідовно ігри та вправи, що формують уміння виділяти основні, характерні ознаки предметів, порівнювати, зіставляти їх; групи ігор на узагальнення предметів за певними ознаками; групи ігор, у процесі яких у молодших школярів розвивається вміння відрізняти реальні явища від нереальних; групи ігор , виховують вміння володіти собою, швидкість реакції на слово, фонематичний слух, кмітливість та ін При цьому ігровий сюжет розвивається паралельно основному змісту навчання, допомагає активізувати навчальний процес, освоювати ряд навчальних елементів. Складання ігрових технологій з окремих ігор і елементів - турбота кожного вчителя початкової школи.

У вітчизняній педагогіці є ряд таких ігрових технологій («Сам Самич» В. В. Рєпкіна, «Мумій-тролі» томських авторів, персонажі «Чарівника Смарагдового міста», «Пригод Буратіно» і т.д.), вбудованих в основний зміст навчання . 

Етап аналізу, обговорення і оцінки результатів гри. Виступи експертів, обмін думками, захист учнями своїх рішень і висновків. На закінчення вчитель констатує досягнуті результати, відзначає помилки, формулює остаточний підсумок заняття. Звертається увага на зіставлення використаної імітації з відповідною областю реального особи, встановлення зв'язку ігри зі змістом навчального предмета. 

Гуманістична педагогіка різко розширює функції ігрових методів навчання та виховання в школі, особливо у молодшому шкільному віці. Це орієнтує освітню практику на розповсюдження різноманітних форм безпосереднього , а не формалізованого, спілкування учнів між собою та вчителем у навчально-виховному процесі. Відтак серед сучасних педагогічних технологій перевагу віддають тим, що тією чи іншою мірою містять у собі ігрові елементи навчання та виховання.

За спектром цільових орієнтацій ігри поділяються на:

Дидактичні: розширення кругозору, пізнавальна діяльність; застосування ЗУН у практичній діяльності; формування певних умінь і навичок, необхідних у практичній діяльності; розвиток загальнонавчальних умінь і навичок, розвиток трудових навичок.

Дидактичні ігри виховують самостійність, волю; формують певні підходи, позиції, моральні, естетичні і світоглядні установки; виховання співробітництва, колективізму, товариськості, комунікативності.

Важливими у навчально-виховному процесі є розвиваючі ігри, які покликані розвивати  увагу, пам'ять, мову, мислення, уміння порівнювати, зіставляти, знаходити аналогії, уяви, фантазій, творчих здібностей, емпатії, рефлексії, вміння знаходити оптимальні рішення; розвиток мотивації навчальної діяльності.

Дидактичні ігри. Ці ігри допомагають виховувати у дітей почуття задоволеності від прояву своїх знань та навичок, логічного мислення, спостережливості. Дидактична гра є формою відтворення наочного і соціального змісту професійної діяльності, моделювання систем відносин. Гра акумулює у собі елементи ігрового проектування, імітаційного тренінгу, розігрування ролей, дискусію та ін. Гра має більш гнучку структуру, на відміну, наприклад, від ігрового проектування або імітаційного тренінгу, що не обмежує вибір об’єктів імітації, допускає введення спонтанно виникаючих ситуацій.

У статті «Формування пізнавальної активності учнів у процесі спільної ігрової діяльності» О. Жорник мова іде про зміну технологій навчання внаслідок включення у навчально-виховний процес дидактичних ігор. Дослідження, пов’язані з розробкою і впровадженням нових технологій навчання, в основу яких покладено застосування ігор, свідчать про наявність у них значних можливостей щодо підвищення ефективності підготовки вчителів.

О. Жорник (викладач Полтавського кооперативного інституту) зазначає: «Ігри дають змогу внести проблемність у пізнавальний процес, здійснити самоконтроль та самокорегування пізнавальної діяльності. Успішне проведення ігор веде до розвитку пізнавальної самостійності учнів» .

    Дидактичні ігри бажано широко використовувати як засіб навчання, виховання і розвитку школярів. У будь-якій грі розвивається увага, спостережливість, кмітливість. Сучасна дидактика звертаючись до ігрових форм навчання на уроках, вбачає в них можливості ефективної взаємодії педагога і учнів, продуктивної форми їх спілкування з властивими їм елементами змагання, непідробної цікавості.

Соціалізуючі ігри сприяють залученню до норм і цінностей суспільства; адаптацію до умов середовища; стресовий контроль, саморегуляцію; навчання спілкуванню; психотерапія. 

Більшість ігор відрізяються такими риси (С.А. Шмаков):

• вільна розвиваюча діяльність, що вживається лише за бажанням дитини, заради задоволення від самого процесу діяльності, а не лише від результату (процедурне задоволення);

• творчий, значною мірою імпровізаційний, активний характер цієї діяльності («поле творчості»);

• емоційна піднесеність діяльності, суперництво, змагальність, конкуренція («емоційне напруження»);

• наявність прямих або непрямих правил, що відображають зміст гри, логічну та тимчасову послідовність її розвитку.

У віковій періодизації дітей (Д. Б. Ельконін) особлива роль відведена провідної діяльності, що має для кожного віку своє утримання. У кожній провідній діяльності виникають і формуються відповідні психічні новоутворення. Гра є провідним видом діяльності для дошкільного віку. 

Всі наступні за дошкільною вікові періоди зі своїм провідними видами діяльності (молодший шкільний вік - навчальна діяльність, середній - суспільно корисна, старший шкільний вік - навчально-професійна діяльність) не витісняють гру, а продовжують включати її в процес.

На відміну від дітей дошкільного віку, яких цікавить не сам процес гри, а саме те які ж іграшки та предмети присутні у цій грі, діти молодшого дошкільного віку (від 6 до 9-10 років), підростаючи, сприймають гру серйозніше. Бо на відміну від тих же дошкільнят у них з’являються почуття відповідальності, вони починають розуміти, що від їх дій залежать певні результати, які необхідні команді або ж й самій дитині. Під час гри та навчання мають розвиток ціленаправлені процеси запам’ятовування та згадування. Розвитку запам’ятовування допомогають матеріали для практичної діяльності (наприклад, запам’ятати щось для участі у тій чи іншій грі).

Як правило, ігри у цьому віці мають певні задачі, зміст та мету: виховувати моральні якості, розвивати пізнавальні здібності та інтереси дітей. Розвивати у них зацікавленість, вміння спостерігати, самостійно вирішувати розумові задачі, розвивати логіку дітей, критичне відношення до себе та інших.

Аспірантка Кіровоградського педагогічного університету О.Дейч досліджувала роль ігрових технологій у вихованні культури поведінки школярів, спираючись на те, що учням початкових класів характерні емоційність; рухова та пізнавальна активність; бажання фантазувати; прагнення перевірити свою силу та спритність. Саме вони часто спричиняють порушення дисципліни, недотримання правил поведінки. На думку автора, кожна з перелічених характеристик знаходить своє відображення у грі. З одного боку, вона приносить радість, задовольняє назрілі актуальні потреби. З іншого - гра спрямована у майбутнє, бо в ній моделюються життєві ситуації, розвиваються якості особистості, вміння та навички, які стануть необхідними дитині для виконання соціальних функцій. Тому правильно організована й керована гра - дійовий спосіб формування культури поведінки молодших школярів. Для вивчення емоційного стану дитини в процесі гри було розроблено методику проведення гри «Допоможіть півнику», сюжетною основою якої послужила українська народна казка «Казка про Котика та Півника». Спочатку вчитель (експериментатор) обговорив з дітьми поведінку кожного персонажа цієї казки, з’ясував порушення правил культури поведінки. Потім діти разом з казковим персонажем Котиком виконували різноманітні завдання Лисички, щоб визволити Півника. Першим етапом дослідження стало спостереження за зовнішніми виявами емоційного стану дитини час цієї гри.

Під час цієї гри експериментатору відводилася роль «мудрої людини». Діти по черзі мали відповісти на її запитання, які свідчать про емоційний стан дитини: Який у тебе зараз настрій? Тобі подобається гра? Чи почуваєшся ти щасливим? Тобі зараз сумно? тощо. На думку дослідника, результати опитування свідчать про позитивний вплив гри та ігрової діяльності на оптимізацію світовідчуття дітей молодшого шкільного віку.

Проведені дослідження дають змогу стверджувати, що гра, ігрова діяльність та ігрові технології в цілому мають позитивний вплив на дитину, підвищують емоційний настрій кожного учня. Все це створює сприятливе чуттєво-емоційне тло, яке дає змогу краще вирішувати питання виховання культури поведінки молодших школярів.

Великого значення набуває гра в процесі розвитку інтелектуального компонента культури поведінки молодшого школяра - оскільки змістом стає сфера стосунків між людьми у спільній діяльності. Саме такі стосунки відтворює дитина у грі, бере на себе «роль» дорослої людини і виконує певні дії в уявній ситуації, послуговуючись конкретними нормами поведінки. Це допомагає легше усвідомити їх. Емоційність будь-якої цікавої, правильно організованої гри сприяє формуванню стійких знань про вимоги суспільної моралі.

У грі всі її учасники постійно взаємодіють між собою, що потребує дотримання певних правил і норм. Таким чином, у дитини нагромаджується соціальний досвід поведінки. Якщо ігрова діяльність займає багато часу в житті молодших школярів, то це сприяє виробленню в них звички поводитися культурно. З іншого боку, оптимістичний тон спілкування під час гри, позитивний емоційний настрій, а також знайома ігрова діяльність зумовлюють природність дій та вчинків дитини, що дає змогу вчителеві судити про рівень сформованості культури поведінки учня. 

Сюжетно-рольові ігри, відображають життя родини (свята, праця в родині), побут (бібліотека, магазин). Ігри на таку тематику збагачують знання дітей про види професій, про діяльність дорослих. Сюжетно-рольова гра — образна гра за певним задумом дітей, що розкривається через відповідні події (сюжет) і розігрування ролей.

Дійсність, у якій живе дитина, можна умовно поділити на сферу природних та створених руками людини предметів (речей) і на сферу діяльності людей та стосунків, у які вони вступають під час різних видів діяльності. Для дітей молодщого шкільного віку надзвичайно привабливою є навколишня дійсність, особливо світ дорослих. У них з'являється потреба діяти, наслідуючи дорослих, робити все самотужки. Однак, вони не можуть брати участь у «дорослій життєвій ситуації», оскільки їм бракує відповідних умінь, знань, навичок. Суперечності між прагненням усе зробити самотужки і реальними можливостями спонукають дитину реалізовувати свої інтереси в сюжетно-рольовій грі.

В грі приймають участь діти, виконуючи ролі за підготовленим сюжетом.

Вчитель – об’єднує дітей за лічилкою у малі групи та роздає учням невеликі сюжети ( казкові, життєві, або сюжети у малюнках, коміксах), які заготовлює до проведення гри і надає учням можливість підготуватися до виступу (сюжети невеликі за об’ємом та носять виховний характер, в яких герої  роблять помилки, або поводять себе невірно).

Учні -   за декілька хвилин ( 5-7 хвилин) читають сюжет, вирішують хто буде грати головні ролі або розглядають малюнки-сюжети, за якими моделюють діалог, що міг відбутися між головними героями, зображених на малюнках. За допомогою вчителя одягають елементи костюмів та готуються до розігрування сюжету.

Вчитель читає слова автора та допомагає учням у грі. В кінці проведення гри вчитель разом із учнями, обговорюють сюжет та роблять висновок про те,  які допустив помилки і які саме. Учні відповідають на такі запитання: хто у сюжеті був правий, чому так сталося, як було треба вчинити, що сказати? Наприклад:  Рольова гра “Я на вулиці”,  

Творчі ігри розподіляються за видами на сюжетно-рольові, конструктивно-будівельні, ігри-драматизації, театралізовані, ігри з елементами праці та художньо-творчої діяльності, ігри-фантазування. Таким чином, організовуючи ігри, ми маємо пам’ятати, що  серед великого розмаїття ігор інтелектуальна гра займає особливе місце у розвитку дитини. Вона є її першою розумовою працею, джерелом приємної розваги і приємного навчання, гімнастикою розуму і засобом самовдосконалення. Отже. гра є одним з найбільш дієвих засобів активізації навчально-пізнавальної діяльності молодших школярів. Уникати таких ігор – значить позбутися чи не найбільшої цінності  у формуванні особистості.

Формування учня як самостійної, ініціативної, вдумливої особистості буде успішним, якщо вчитель потурбується про це з першого проведеного уроку. Тому Дашковська Т.В. вважає, що одним з найперспективніших шляхів виховання активних учнів, озброєння їх необхідними вміннями і навичками, є впровадження активних форм і методів навчання, серед яких провідне місце займають навчальні ігри.      Перед  проведенням ігор з дітьми вчитель доступно викладає сюжет, розподіляє ролі, ставить перед дітьми пізнавальне завдання. Щоб гра не набридла, вчитель вносить у неї деякі зміни, ускладнює завдання. Готуючись до заняття педагог чітко продумує послідовність  ігрових дій, організацію учнів, тривалість гри, її контроль, підбиття підсумків та оцінку. Пояснення вчителя під час гри – лаконічне і зрозуміле, пробуджує інтерес.  Вчитель запевняє, що захопившись грою, дитина не помічає, що вчиться, запам’ятовує нове, орієнтується у надзвичайних ситуаціях, що поповнюється запас її понять, уявлень, розвивається фантазія. 

         Підбираючи для молодших школярів різноманітні ігри, вчитель вводить учнів під час навчальної діяльності у ситуації пізнавальної активності, яка проявляється ситуативно і підтримується завдяки зовнішній стимуляції з боку педагога. Як барометр уроку, діти постійно спонукають вчителя до пошуку нових  ігор та використання їх у навчально-виховному процесі. Це такі форми ігрової діяльності, як дидактична гра, ігрова ситуація, ігровий прийом, ігрова вправа. 

Рухливі ігри, насамперед вимагають точного виконання дій. Ці ігри розвивають у дітей увагу, концентрування, витримку. Головною метою педагога - розвинути рухливість дітей (ходьба, стрибки, рівновагу, розвиток спритності, швидкості).

 «Яка дитина в грі, - писав А.С.Макаренко, - така з багатьох поглядів вона буде і в роботі, коли виросте». Ці слова видатного педагога стали девізом у роботі вчителів початкових класів Залізняцької ЗОШ Катеринопільського району Черкаської області. Працюючи з учнями початкових класів та маючи досвід багаторічної праці, учителі звернули увагу на те, що гра - провідний вид діяльності, що визначає розвиток дитини. Гра для дітей є настільки природною, що вони ладні гратися й гратися, приймаючи всі умови з вдячністю, зачаровані видовищністю, перебігом дій, можливістю рухатися, мати успіх серед однолітків. Захопившись нею, дитина не помічає, що вчиться, запам’ятовує нове, орієнтується у незвичайних ситуаціях; поповнюється запас її понять, уявлень, розвивається фантазія.

Сучасний навчально-виховний процес неможливо уявити без гри. В.О.Сухомлинський зазначав, що без гри немає і не може бути повноцінного розвитку. На уроках, в позакласній роботі гра - незамінний помічник. Саме тому учителі прагнуть розширити, збагатити арсенал ігор, що використовуються у практиці виховної роботи.

Значну увагу учителі Залізняцької ЗОШ приділяють рухливим іграм. Одні ігри розвивають переважно увагу, пам’ять, мовлення, кмітливість, наполегливість, витривалість; інші спрямовані на виховання узгодженості рухів, на подолання перешкод, на формування почуття дружби, товаришування, виявлення творчої ініціативи. Є ігри, що впливають на розвиток і зміцнення м’язів рук, ніг, тулуба; на виховання правильної осанки, удосконалюють нервову систему, поліпшують діяльність внутрішніх органів, посилюють обмін речовин, зміцнюють кістково-м’язову систему.

Та цінність всіх цих ігор, - вважають педагоги цієї школи, - полягає в тому, що вони викликають радісні переживання, задоволення, життєрадісність, активність. А веселий сміх, бадьорий настрій під час ігор — запорука доброго здоров’я. 

Ігри за готовими правилами, які охоплюють такі різновиди: дидактичні, пізнавальні, ігри-подорожі, рухливі, з елементами спорту, хороводні, народні, комп’ютерні, ігри-розваги, інтелектуальні ігри (загадки, ребуси, кросворди, криптограми, чайнворди (звукові та буквені) тощо.

У навчальних закладах гра використовується як метод, що має великий педагогічний потенціал і найбільшою мірою створює для дітей атмосферу психологічного комфорту.

Ефективність впливу ігрової діяльності на формування дитячої особистості прямо залежить від педагогічного керівництва нею. Педагогічне керівництво грою розуміють як свідомий вплив педагога на ігрову діяльність дітей, у процесі якої цілеспрямовано здійснюються завдання їх навчання, виховання та розвитку.

У процесі педагогічного керівництва творчими іграми перевага надається опосередкованим способам впливу на дітей (через рольове перевтілення, ігрові ситуації, ігрове матеріальне середовище, рольову міжособистісну взаємодію, прийоми невербальної комунікації, емпатійної педагогічної дії тощо). У керівництві іграми за готовими правилами переважають методи та прийоми прямої дії (ознайомлення з ходом і правилами гри, вправляння у способах ігрових дій, зауваження щодо порушення правил тощо).

Вступ до школи дитини 6-7 років зовсім не зменшує його потреби в іграх. Роль сюжетно-ролевої гри в житті молодшого школяра зменшується, але не зникає зовсім. У цьому віці значне місце займають різні ігри з правилами - інтелектуальні і рухливі, в яких продовжують розвиватися найважливіші якості і здібності : мова, довільність і внутрішній план дії.

Молодший шкільний вік — це етап, де основною діяльністю дитини є вчення. Саме учбова діяльність визначає його подальший психічний розвиток, в ній формується здатність до рефлексії як універсальний спосіб відношення людини до власної діяльності. Він дозволяє подумки наодинці з самим собою розглядати (тобто рефлектувати) і змінювати задуми своїх дій, контролювати свої наміри, бажання, почуття, формулювати думки, що відповідають конкретній ситуації. Це є основою процесу самозмінення і самовдосконалення людини.

Гра в житті молодшого школяра як і раніше займає велике місце, але має вже інше значення для психічного розвитку дитини. Тому у дітей цього віку повинні ще залишатися ігри і іграшки з дошкільного дитинства, а також час для вільного дозвілля і спільних ігор. Для того, щоб гра молодшого школяра носила розвиваючий характер і відповідала психологічним завданням віку, тобто сприяла розвитку здатності рефлексії, це має бути:

-                     гра за правилами або з правилами;

-                     колективна, партнерська гра, в якій партнерами можуть бути як однолітки, так і дорослі;

-                     у ній мають бути створені умови для вибудовування що кожним, що грає своїй стратегії;

-                     у грі повинна ставитися мета - виграти (тобто це завжди або гра змагання, або гра-досягнення).

У результаті освоєння ігрової діяльності формується готовність до суспільної і суспільно-оцінної діяльності. 

Інтелектуальні ігри. Ймовірно, вираз „інтелектуальні ігри” вперше використали К. Гроос, який говорив про їх особливу функцію „доповнення” до існування людей, які займаються фізичною працею, і „класик” ігрології М. Лазарус, який розрізняв ігри, пов'язані з фізичною діяльністю, потягом до видовищ, азартні ігри й ігри інтелектуальні. 

Їх мета — навчальна, розвиваюча й виховна одночасно. Учні вчаться мислити, діяти колективно й самостверджуватися.

Цікавою на нашу думку є технологія розвиваючих ігор Б.П. Нікітіна, в яких програма ігрової діяльності складається з набору розвиваючих ігор, які при всьому своєму розмаїтті виходять із загальної ідеї і володіють характерними особливостями.

Кожна гра являє собою набір завдань, які дитина вирішує за допомогою кубиків, цеглинок, квадратів з картону або пластику, деталей з конструктора-механіка і т.д. У своїх книгах Нікітін пропонує розвиваючі ігри з кубами, візерунками, рамками, унікубом, планами і картами, квадратами, наборами «Вгадай-но», таблицями сотні, «крапочками», «годинами», термометром, цеглинками, кубиками, конструкторами. Діти грають з м'ячами, мотузками, гумками, камінчиками, горіхами, пробками, гудзиками, палицями і т.д. і т.п.

У розвиваючих іграх - в цьому і полягає їх головна особливість - вдалося об'єднати один з основних принципів навчання від простого до складного з дуже важливим принципом творчої діяльності самостійно за здібностями, коли дитина може піднятися до «стелі» своїх можливостей. Цей союз дозволив дозволити в грі відразу кілька проблем, пов'язаних з розвитком творчих здібностей:

Розвиваючі ігри можуть бути дуже різноманітні за своїм змістом і, крім того, як і улюблені ігри, вони не терплять примусу і створюють атмосферу вільного і радісної творчості. 

Для молодшого шкільного віку характерні яскравість і безпосередність сприйняття, легкість входження в образи. Діти легко втягуються в будь-яку діяльність, особливо в ігрову, самостійно організовуються в групову гру, продовжують гри з предметами, іграшками, з'являються неімітаційні ігри. 

Гра як вид виховної діяльності у початковій школі
Як відомо гра є найприроднішою, найпривабливішою і найбільш дієвою діяльністю для школярів. За словами Сухомлинського, «у грі розкривається перед дітьми світ, творчі можливості особистості. Без гри немає і не може бути повноцінного дитячого розвитку”. У грі розвивається увага, пам’ять, з’являється прагнення до знань, а також формується звичка зосереджуватися, вдумливо та самостійно працювати. Під час гри дитина з легкістю засвоює більше матеріалу, ніж в інших умовах які б вимагали значних зусиль. Гра надає дітям навички працювати з колективом, налагоджувати стосунки з іншими дітьми, а також з вчителем. 

Гра по своїй суті багатофункціональна, вона сприяє виконанню гармонійно розвинутої особистості. Наприклад, ігри на місцевості виховують фізичні якості, розширюють кругозір учнів; є ігри, які допомагають розвивати допитливість дітей, тренують пам'ять, увагу, логічне мислення. Недарма їх називають гімнастикою розуму. Немало є ігор з технічним спрямуванням - вони допомагають ово­лодівати різноманітними трудовими навичками, умінням користува­тися приладами та інструментами. Ігри-жарти, ігри-забави не тільки сприяють веселому і невимушеному проведенню відпочинку, а й виховують почуття гумору, привчають до умілого спілкування з товаришами, тренують комунікабельність.

Таким чином, розвиток творчої особистості потребує відповідних умов, від яких залежить його ефективність, продуктивність виявів особистості як суб’єкта діяльності. Цьому найбільшою мірою сприяє навчально-виховний процес з єдиними підходами та вимогами до кожної дитини, наданням їй максимальних можливостей для виявлення і розкриття творчих здібностей учнів.

Ігрові технології як важлива складова технологічного процесу

        Ігрові технології як важлива складова технологічного процесу

Одним із шляхів реформування сучасної освіти є використання нових педагогічних технологій, спрямованих не тільки на засвоєння учнями знань і вмінь, а щонайперше — на всебічний особистісний розвиток учнів. У педагогічну практику універсальний грецький термін «технологія» (означає «знання про майстерність») увійшов разом з виникненням необхідності наукового обгрунтування закономірностей  пошуку оптимальної сукупності методів і засобів організації навчально-виховного процесу, цілеспрямованого впливу на особистість учня, що характеризують майстерність педагога. Серед поширених видів інноваційних технологій сьогодні у навчально-виховному процесі є ігрові технології.

Технологія ігрової діяльності у виховному процесі не нова. Теорія ігор цікавила багатьох вчених. Її розробці присвятили свої роботи Б.Ананьєв, Й.Хейзинга, Л.Виготський, В. Сухомлинський та інші.

Й.Хейзинга, розглядаючи у книзі «Людина, що грає» ігрові дії у різні історичні епохи, приходять до висновку: гра — це необхідний засіб соціального життя, об’єктивна основа нашого існування.

Гра має багатовікову історію. Аналіз змісту ігор дітей різних народів і епох наводить на висновок, що гра виникла після праці й на її основі. Очевидно, тому в іграх дітей первісних людей відображена війна, полювання, землеробські процеси. Наслідуючи в грі діяльність дорослих, діти оволодівають найпростішими трудовими навичками і всім тим, що чекає їх у дорослому житті.

   Поширеними є спроби пов'язати походження гри з розвитком мистецтва та ідеологічних інститутів, наприклад, релігією, ритуальними процесами підчас богослужінь, які мають багато спільного з ігровими діями. Дослідник історії театру В. В.Гернгросс (1882— 1962) доводив, що гра зародилася у докласовому суспільстві і була пов'язана з музикою, танцями, піснями. Дорослі грались, як діти, виконуючи ритуальні дії. З розвитком суспільства виникли драма, танець, інші види мистецтва, спорт, а гра як безпосереднє відображення подій життя залишилася лише у дітей.

Зав лабораторії естетичного виховання АПН України Людмила Масол на сторінках «Початкової школи» розкриває проблему використання ігрових технологій при викладанні мистецьких дисциплін та організації позаурочної діяльності з естетичного виховання молодших школярів.

   Попри різне бачення походження гри, філософи, психологи, мистецтвознавці одностайні в думці, що гра є соціальною потребою і виконує певні суспільні функції, передусім забезпечує передавання суспільного досвіду від одного покоління до іншого. Ігри дітей різних народів і часів подібні за тематикою, оскільки відображають спільні для всіх людей явища життя. 

   Гра як діяльність притаманна передусім молодому організму, що зумовлене потребою дитини у виявленні активності. Тому в дитячому віці гра є нормою. Вагомі аргументи на підтвердження значення гри для розвитку дитини містять праці І. Сеченова, І. Павлова, П. Лесгафта, Л. Чулицької, Т. Осокіної та ін. Гра є не лише фактором настрою, емоцій дитини, а й важливим чинником розвитку функцій мозку, серцево-судинної, нервової систем її організму. Перебіг усіх життєво важливих фізіологічних і психічних процесів у організмі дитини пов'язаний із задоволенням потреб в активності, нових враженнях, вияві здорових емоцій.

   Гра як соціальне явище, що виникло в процесі історичного розвитку людства з трудових дій, відображає реальну дійсність, удосконалюється з розвитком відносин “людина — суспільство”. Вона є активною, свідомою, цілеспрямованою діяльністю, яка втілює потребу дитини в активності.

Оцінюючи гру в широкому аспекті, Б.Ананьєв стверджував, що гра властива не тільки дітям, а й усякій дорослій людині. На його думку, гра пов’язана з іншими видами діяльності людини, такими, як спілкування, пізнання, навчання, праця.

Гра — один із видів діяльності людини, який виник історично, що полягає у відтворенні дій дорослих і відносин між ними. Це один із засобів фізичного, розумового і морального виховання.

«Яка дитина в грі, - писав А.С. Макаренко, - така з багатьох поглядів вона буде і в роботі, коли виросте». Гра – це провідний вид діяльності, що визначає розвиток дитини . це зумовлено особливостями психологічного та фізіологічного розвитку дитини. Гра для дітей є настільки природною, що вони ладні гратися й гратися, приймаючи всі умови з вдячністю. Захопившись нею, дитина не помічає, що вчиться, запам’ятовує нове, орієнтується у надзвичайних ситуаціях.

Гра як елемент культури – явище соціальне. Це відносно само­стійна діяльність дітей і дорослих, що забезпечує потребу людей у відпочинку, розвагах, пізнанні, в розвитку духовних і фізичних сил. Для гри характерне яскраве виявлення емоцій, творчих здібностей, ініціативи. Позитивні емоції можуть спонукати учасників до високо­го ступеня активності і до творчого підходу у розв'язанні тих чи інших ігрових завдань.

У дитячі роки гра є основним видом діяльності людини. За її допомогою діти пізнають світ. Без гри дітям жити нудно, нецікаво. Буденність життя може викликати у них захворювання. В грі діти й підліток перевіряють свою силу і спритність, у них виникають бажання фантазувати, відкривати таємниці і прагнути чогось прекрасного. За вмілого відокремлення гра може стати незамінимим помічником педагога.

Гра дарує щохвилинну радість, задовольняє актуальні невідкладні потреби, а ще – спрямована в майбутнє, бо під час гри у дітей формуються чи закріплюються властивості, вміння, здібності, необхідні їм для виконання соціальних, професійних, творчих функцій у майбутньому. І скрізь, де є гра, панує здоров’я, радість дитячого життя.

В. Сухомлинський писав: “В грі розкривається перед дітьми світ, розкриваються творчі можливості особистості. Без гри немає і  не може бути повноцінного розумового розвитку. Гра – величезне світле вікно, через яке в духовний світ дитини вливається життєдайний потік уявлень, понять про навколишній світ. Гра – це іскра, що запалює вогник допитливості і любові до знань [11].

Представником харківської школи Миколою Миколайовичем Шутьом в праці “Школа ігромайстерності” під ідентичною назвою “принципи організації гри” розкрито зміст кожного із зазначених ним принципів з позицій організації гри ігромайстром. Гра розглядається автором як продуктивний вид діяльності, який стає ефективним засобом та інструментом досягнення педагогічної мети за умов відповідної організації ігрового простору та майстерному володінні аудиторією.

Серед принципів організації гри М.М. Шуть виділяє такі:

•  принцип відсутності примушень будь-якого виду під час вклю-

чення в гру;

•  принцип розвитку ігрової динаміки;

•  принцип підтримки ігрової атмосфери;

•  принцип взаємозв'язку ігрової та неігрової діяльності;

•  принцип ущільнення  ігрової культури як змістовної частини

загальнолюдської культури. 

Так,  ігрова діяльність дошкільників, згідно з поглядами дослідника, “не має чітко встановленої мети, вдовольняючи гравців самим процесом”. Результативність гри залежить від рівня обгрунтування технологічної розробки вихователем, науково-методичної організації та кваліфікованого його проведення. У конструюванні нових ігор слід враховувати усі принципи, психологічні та педагогічні положення,  умови їх ефективного використання, а логічність, послідовність і завершеність гри буде показником її досконалості.

Поняття «гра» в педагогічній літературі трактується по-різному. У педагогічній енциклопедії читаємо: « Гра – засіб фізичного, розумового та морального виховання дітей».

І. Підласий трактує пізнавальну гру як «спеціально створені ситуації, що моделюють реальність, із яких учням пропонується знайти вихід».

Гра як педагогічний засіб має об’єктивно значні можливості і визначається у навчально-виховному процесі різноманітністю функцій.

   Функція гри - її різноманітна корисність. У кожного виду гри своя корисність.

    Вчений В.С.Кукушин виділяє найбільш важливі функції гри як педагогічного феномена культури:

Соціокультурне призначення гри. Гра - найсильніший засіб соціалізації дитини, що включає в себе як соціально контрольовані процеси їх цілеспрямованого впливу на становлення особистості, засвоєння знань, духовних цінностей і норм, властивих суспільству чи групі однолітків, так і спонтанні процеси, що впливають на формування людини. Соціокультурне призначення гри може означати синтез засвоєння людиною багатства культури, потенцій виховання й формування її як особистості, що дозволяє функціонувати в якості повноправного члена колективу.

Функція міжнаціональної комунікації. І. Кант уважав людство самою комунікабельністю. Ігри національні й у той же час інтернаціональні, міжнаціональні, загальнолюдські. Ігри дають можливість моделювати різні ситуації життя, шукати вихід з конфліктів, не вдаючись до агресивності, учать розмаїтості емоцій у сприйнятті всього існуючого в житті.

Функція самореалізації людини у грі. Це одна з основних функцій гри. Для людини гра важлива як сфера реалізації себе як особистості. Саме в цьому плані їй важливий сам процес гри, а не її результат, конкуренція чи досягнення якої-небудь мети. Процес гри - це простір для самореалізації. Людська практика постійно вводиться в ігрову ситуацію, щоб розкрити можливі чи навіть наявні проблеми в людини й моделювати їхнє зняття.

Комунікативна гра. Гра — діяльність комунікативна, хоча за чисто ігровими правилами і конкретна. Вона вводить учня в реальний контекст складних людських відносин. Будь-яке ігрове суспільство - колектив, що виступає стосовно кожного гравця як організація й комунікативний початок, що має безліч комунікативних зв'язків. Якщо гра є формою спілкування людей, то поза контактами взаємодії, взаєморозуміння, взаємопоступок ніякої гри між ними бути не може.

Діагностична функція гри. Діагностика — здатність розпізнавати, процес постановки діагнозу. Гра володіє завбачливістю; вона діагностичніше, ніж будь-яка інша діяльність людини, по-перше, тому, що індивід поводиться у грі на максимумі проявів (інтелект, творчість); по-друге, гра сама по собі - це особливе «поле самовираження».

Ігротерапевтична функція гри. Гра може й повинна бути використана для подолання різних труднощів, що виникають у людини в поведінці, у спілкуванні з оточуючими, у навчанні. Оцінюючи терапевтичне значення ігрових прийомів, Д. Ельконін писав, що ефект ігрової терапії визначається практикою нових соціальних відносин, які отримує дитина в рольовій грі.

Функція корекції у грі. Психологічна корекція у грі відбувається природно, якщо всі учні засвоїли правила й сюжет гри, якщо кожен учасник гри добре знає не тільки свою роль, а й ролі своїх партнерів, якщо процес і мета гри їх поєднують. Корекційні ігри здатні надати допомогу учням з такою поведінкою, яка відхиляється від прийнятої норми, допомогти їм упоратися з переживаннями, що перешкоджають їхньому нормальному самопочуттю й спілкуванню з однолітками у групі.

Розважальна функція гри. Розвага - це потяг до різного, різноманітного. Розважальна функція гри пов'язана зі створенням певного комфорту, сприятливої атмосфери, щиросердечної радості як захисних механізмів, тобто стабілізації особистості, реалізації рівнів її домагань. Розвага в іграх - пошук. Гра має магію, здатну давати поживу фантазії, що виводить на розважальність. 

У процесі гри:

1)   освоюються правила поведінки та ролі в них соціальних груп дитячого колективу (міні-моделі суспільства), що переносяться потім у "велике життя";

2)  розглядаються можливості самих груп, колективів, аналогів підприємств, фірм, різних типів економічних і соціальних інститутів у мініатюрі;

3)здобуваються навички спільної колективної діяльності, відпрацьовуються індивідуальні характеристики учнів, необхідні для досягнення поставлених ігрових цілей;

4) накопичуються культурні традиції, привнесені у гру учасниками, педагогами, використаними додатковими засобами: наочним приладдям, комп'ютерними технологіями.      

Реалізація ігрових прийомів і ситуацій при урочної формі занять відбувається за такими основними напрямками: дидактична мета ставиться перед учнями у формі ігрової задачі; навчальна діяльність підкоряється правилам гри; навчальний матеріал використовується в якості її кошти. У навчальну діяльність вводиться елемент змагання, що переводить дидактичну задачу в ігрову; успішне виконання дидактичного завдання зв'язується з ігровим результатом. 

Умови ефективності гри

1. Виховний зміст гри. Важливо, щоб у процесі ігор в дітей виховувався колективізм, гуманізм, доброзичливість, інші цінні моральні якості.

2. Вміння педагога переключати увагу дітей на іншу гру. Буває, що деякі ігри викликають непотрібний азарт, жорстокість, грубість. Проста заборона гри, що розвиває негативні якості, не досягає мети. Тоді педагог має переключити увагу дітей на іншу гру, захопити їх новою ідеєю

3. Врахування вікових та індивідуальних особливостей

4. Педагогічна допомога школярам в організації гри. Часто дітям буває важко самим продумати всі етапи гри, правильно розділити ролі, підготувати необхідний реквізит. Тому  педагог, не подавляючи ініціативи дітей, дає свої поради, опосередковано впливає на організацію гри і в цілому на весь процес ігрової діяльності школярів. Порада дорослого допоможе, наприклад, сформувати команди, або групи для змагань, щоб вони були приблизно рівні за силою, ступенем підготовки.

Отже, гра є історичним утворенням. її виникнення зумовлене розвитком суспільства і пов'язаною з ним зміною становища дитини в системі суспільних відносин. Цю концепцію походження гри не можна визнати вичерпною, оскільки згідно з нею спонукає до гри лише прагнення брати участь у праці дорослих. А це означає, що, включившись досить рано у таку працю, дитина вичерпає свою потребу в грі реальною участю у житті дорослих і не буде гратися. Однак відомо про існування і такого важливого чинника, як потреба у пізнанні навколишнього світу, відображенні вражень у власній діяльності.

Визначення місця і ролі ігрової технології  в навчально-виховному процесі, поєднання елементів гри та навчання багато в чому залежить  від розуміння учителем функцій і класифікацій педагогічних ігор

Гра дарує дітям щохвилинну радість, задовольняє актуальні невідкладні потреби, а ще - спрямована у майбутнє, тому що під час гри у дітей формуються чи закріплюються властивості, вміння, здібності, що необхідні їм для виконання соціальних, професійних, творчих функцій у майбутньому. І скрізь, де є гра, панує здоров’я, радість дитячого життя.       

У грі найповніше виявляються індивідуальні особливості, інтелектуальні можливості, нахили, здібності дітей.

Історико-теоретичні аспекти педагогічних технологій

   Історико-теоретичні аспекти педагогічних технологій

Термін «педагогічна технологія» з´явився в освіті порівняно недавно. Щодо навчального процесу його було вжито у 1886 р. англійцем Джеймсом Саллі. Однак дискусія з приводу того, чи існує в природі педагогічна технологія як певний інструмент навчання й виховання, яким може оволодіти кожний педагог, триває дотепер. У ній окреслилося дві принципові позиції. Прибічники однієї переконані, що виховання й навчання є творчими процесами, інтуїтивним осягненням світу іншої людини і відповідним впливом на цей світ, їх опоненти доводять, що педагогічний процес має інструментальний характер. Його мета полягає у вихованні особистості із заздалегідь заданими властивостями.

   Одним із перших оприлюднив ідею технологізації навчального процесу видатний чеський мислитель-гуманіст, педагог, громадський діяч Я.А. Коменський , стверджуючи, що школа є майстернею, «живою типографією», яка «друкує» людей. Учитель, на його думку, в педагогічному процесі користується тими засобами для виховання й освіти дітей, що й типографські працівники, створюючи книгу. Технологія навчального процесу, за переконаннями Я.-А. Коменського, повинна гарантувати позитивний результат навчання. Функціонально вона має бути своєрідною дидактичною машиною, яка, за умови правильного користування нею, забезпечувала б очікуваний результат. Для цього слід чітко окреслити цілі, вміло вибрати засоби, встановити жорсткі правила їх використання. Усе це свідчить, що Я.-А. Коменський розглядав технологізацію як важливий засіб впровадження провідних дидактичних принципів.

   Видатний французький філософ і педагог епохи Просвітництва Жан-Жак Руссо основою розвитку особистості вважав вільне виховання, за якого «дитина живе в радості, самостійно відчуваючи, слухаючи, спостерігаючи світ, духовно збагачуючись, задовольняючи жагу пізнання». Зважаючи на природу дитини, необхідно відмовитися від встановлених волею вихователя обмежень, відучати дитину від сліпого підкорення цій волі, дотримуватися непорушних природних законів. Внутрішньою мотивацією цього процесу є прагнення дитини до самовдосконалення, самопізнання, творчого саморозвитку.

   Швейцарський педагог Йоганн-Генріх Песталоцці актуальним завданням педагогіки вважав створення «механізму освіти», що дасть змогу кожному підготовленому педагогу, який докладе багато власних зусиль, виховати будь-яку дитину.

   Концепція розвитку особистості американського гуманіста Карла Роджерса  основана на протиставленні когнітивного (засвоєння знань, розвиток особистості учня під неухильним контролем педагога) і дослідного (зорієнтованого на особистісний розвиток та емоційну сферу учня) типів навчання. За твердженням Роджерса, особистий досвід самоцінний для учня і тому є єдиним критерієм оцінювання життєвих подій. Учіння, у процесі якого особистість самостійно розвивається, приносить величезне задоволення, вирішально впливаючи на особистість людини. 

   Австро-німецький філософ і педагог, засновник антропософії Рудольф Штейнер  започаткував індивідуальний підхід до виховання дітей, який ліквідовував відокремлене навчання дівчаток і хлопчиків, поділ за соціальними прошарками, ступенем обдарованості і належності до різних віросповідань. Найважливішою проблемою людського мислення Штейнер вважав необхідність «зрозуміти людину як засновану на собі самій вільну особистість». На основі антропософії, яка вивчає людину в тілесному, душевному і духовному аспектах, він створив педагогіку, що охоплює розвиток і саморозвиток цілісної особистості, її здібностей до пізнання, мистецтва, розвитку власних почуттів, моральних задатків і релігійних переживань. Завдання педагога Штейнер вбачав у використанні технологій, що розвивають в особистості здатність до орієнтованих на різноманітність світу суджень і умовисновків. Саме цей принцип було покладено в основу навчання і виховання у першій Вільній вальдорфській школі.

   Представники «педагогіки творчості» (Ф. Гансберг, Е. Лінде, Г. Шаррельман) засуджували спроби впливати на неповторну особистість дитини за допомогою технології. Будучи переконаними, що до кожної особистості дитини необхідно добирати індивідуальні засоби виховання, вони не визнавали ідеї і можливості створення педагогічної технології, яка могла б стати ключем до душі дитини.

   На відмові від педагогічної технології як інструменту впливу на дитину ґрунтуються традиції «вільного виховання», які започаткували і розвивали в Росії Лев Толстой , Костянтин Вентцель , Луїза Шлегер  та ін. Вони заперечували можливість «технологізувати» педагогічний процес, пропагували ідею створення особливого дитячого світу, «пробудження душі дитини», прагнення зберегти в людині оригінальність і яскравість дитинства, а успішність чи неуспішність роботи навчального закладу оцінювали не на підставі використовуваних технологій, а зважаючи на творчу спрямованість особистості педагога, на створений ним клімат у процесі навчання й виховання. 

Поняття «виховні технології» почало виділятися збільш широкого та звичного поняття «методика виховання» або «методика виховної роботи» в кінці 90-х років минулого століття. А поняття «особистісно зорієнтовані виховні технології» затверджувалося за аналогією, слідом за тими спорідненими поняттями, пов’язаними з навчанням, що вже увійшли в педагогічний простір.

   Однією з перших була створена протягом 20-х років XX ст. педологія (грец. pais (paidos) — дитина і logos — слово, вчення) — комплексна наука про дитину, яка, за задумом її засновників, мала стати антропологічною базою педагогіки. Саме в наукових працях із педології, заснованих на рефлексології (М. Басов, В. Бехтерєв, О. Ухтомський, С. Шацький), вперше згадано термін «педагогічна технологія». Тоді розповсюджувалося й поняття «педагогічна техніка» — сукупність прийомів і засобів, спрямованих на чітку й ефективну організацію навчальних занять. Елементами педагогічної технології вважали також уміння оперувати навчальним і лабораторним обладнанням, використовувати наочні посібники. Нормативні педагогічні знання виводили з педології і вибудовували за схемою, згідно з якою конкретні педагогічні впливи повинні відповідати конкретним умовам виховання і віковим особливостям дитини. Педагоги, які сповідували цей підхід, намагалися вивчати побутові, природні, соціальні й культурні чинники середовища, які зумовлювали розвиток дитини, її генетичні, фізіологічні, психологічні, соціальні характеристики як похідні від соціальних умов життя. З цією метою вони використовували тести, анкети, інтерв´ю, експерименти, життєві спостереження. Збагачення і розвиток життєвих уявлень, входження дітей у світ природи, праці і суспільних відносин сприяли оволодінню ними системою знань, цілісних уявлень, яких не давало і не могло дати навколишнє мікросередовище. Згідно з концептуальним задумом педологів, беручи участь у суспільно корисній праці, змінюючи навколишнє середовище відповідно до здобутих у школі знань, умінь і навичок, діти перетворюють свій ціннісно-емоційний світ, оволодівають соціально значущими видами діяльності. Цей аспект педагогічної технології був високо оцінений відомими зарубіжними вченими (Д. Дьюї, В. Кілпатрік). 

У структурі педагогічної технології виокремлюються наступні елементи: концептуальна основа; змістова частина (цілі навчання: загальні та конкретні; зміст навчального матеріалу); процесуальну частину – технологічний процес (організація навчального процесу; методи й форми навчальної діяльності учнів; методи й форми навчальної діяльності вчителя; діяльність вчителя з управління процесом засвоєння матеріалу; діагностика навчального процесу) .

   У 30-ті роки XX ст. розпочалася технологічна революція в освітній системі США. Протягом наступних десятиліть зазнало еволюції тлумачення терміна «педагогічна технологія», що породило дискусію про його сутність, структуру і джерела розвитку. Трансформація його змісту від «технології в освіті» до «технології освіти» охоплює чотири періоди.

   1. 1940—1950 pp. У цей час з´явилися і впроваджувались у навчальний процес технічні засоби запису, відтворення звуку та проекції зображення, термін «технологія в освіті», який протягом наступних років під впливом праць із методики застосування різноманітних технічних засобів навчання модифікувався в термін «педагогічні технології».

   2. Середина 50-х — 60-ті роки. Протягом цього періоду педагогічна громадськість активно дискутувала щодо суті поняття «педагогічна технологія», внаслідок чого виокремилось два напрями його тлумачення, а відповідно, і суті педагогічної технології як феномену. Представники одного з них виступали за необхідність застосування аудіовізуальних (лат. audio — чую, слухаю і visualis — зоровий) засобів і програмованого навчання (technology in education), прихильники іншого головним завданням вважали підвищення ефективності організації навчального процесу (technology of education), подолання відставання педагогічних ідей від стрімкого розвитку техніки. На цій підставі один напрям був означений як «технічні засоби у навчанні», другий, що виник дещо пізніше, — як «технологія навчання», або «технологія навчального процесу». Тоді у багатьох високорозвинутих країнах почали видавати спеціальні педагогічні часописи: у США — журнал «Педагогічна технологія» (1961), у Великій Британії (1964), Японії (1965) та Італії (1971) — «Педагогічна технологія і програмоване навчання». У 1967 р. в Англії було створено Національну раду з педагогічної технології, у США — Інститут педагогічної технології. У колишньому Радянському Союзі започатковано дослідження з алгоритмізації навчання (Л. Ланда). Педагогіка і психологія намагалися знайти раціональні для себе зерна в обґрунтованій філософією та соціологією концепції системного підходу в дослідженні соціальних, природних явищ і процесів.

   3. 70-ті роки XX ст. У системі освіти розпочато модернізацію навчального обладнання і навчальних предметних середовищ як необхідної умови реалізації прогресивних методик і форм навчання. Утверджувалось тлумачення педагогічної технології як вивчення, розроблення та застосування принципів оптимізації навчальної діяльності на основі найновіших досягнень науки і техніки. Завдяки використанню основ інформатики, теорії телекомунікацій (грец. tele — далеко і лат. communicatio — зв´язок, повідомлення), педагогічної кваліметрії (галузі педагогічної науки, яка вивчає і реалізує методи кількісного оцінювання якості навчально-виховного процесу), системного аналізу та нових досягнень психолого-педагогічної науки було значно розширено базу педагогічної технології. Тоді ж розпочато підготовку професіональних педагогів-технологів, масове використання таких технічних засобів навчання, як відеомагнітофон, карусельний кадропроектор, поліекран, електронна дошка, синхронізатори звуку та зображення тощо. Педагогіка почала використовувати можливості безмашинного програмування, набули популярності створені за принципом програмування посібники, зокрема з педагогіки.

   4. 80-ті роки XX ст. — початок XXI ст. На цей період припало створення і розвиток мережі комп´ютерних лабораторій і дисплейних класів. Динамічно розвиваються програмовані, інтерактивні засоби навчання, тривають різноманітні дослідження теоретичних питань педагогічної технології та шляхів її практичного впровадження. 

Що стосується особистісно зорієнтованого підходу до виховання, то в педагогічній літературі він був представлений як один із можливих засобів реалізації проголошеного принципу гуманізації освіти. Одночасно робилися спроби додати до ідеї гуманізації навчально-пізнавальної діяльності конкретні організаційні форми, для яких поступово затверджувалося поняття «особистісно зорієнтовані технології»

Сьогодні різні автори називають різноманітні технології проте загальноприйнята класифікація поки що відсутня. До них можна віднести технології:

1) «Педагогіка співробітництва»

2) «Гуманно-особистісна технологія Ш.О. Амонашвілі»

3) «Технологія КТВ І.П. Іванова»

4) «Технологія гуманного колективного виховання

В.О. Сухомлинського»

5) «Вальдорфська педагогіка»

6) «Методина Марії Монтесорі»

7) «Технологія виховання на основі системного підходу»

 (Л.І. Новикова, В.А. Караковський, Н. Л, Селеванова)

8) «Технологія виховної роботи з колективом класу»

(Є.Н. Степанов)та інші. 

   Запропонована періодизація вибудовується на таких конкретних фактах:

   1946 р. — обґрунтування плану аудіовізуальної освіти в університеті штату Індіана США.

   1954 p. — обґрунтування ідеї програмованого навчання.

   1961 р. — відкриття факультету технології навчання в університеті Південної Кароліни.

   1968 р. — розроблення і застосування мови програмування ЛОДО в школі (Масачусетський технологічний інститут США).

   1976 p. — створення першого персонального комп´ютера.

   1981 р. — застосування у навчанні спеціальних програмованих засобів у дисплейних класах.

   1990 р. — використання інтерактивних технологій в освіті.

   Історію становлення педагогічної технології певною мірою відтворює така схема: задум упровадити інженерний підхід («інженерна педагогіка») → технічні засоби в навчальному процесі → алгоритмізація навчання → програмоване навчання → технологічний підхід → педагогічна технологія (дидактичний аспект) → поведінкова технологія (аспект виховання). Не всі складові педагогічної технології набули однакового розвитку. Особливо складним є створення технології виховання, хоча й ця галузь має вагомі напрацювання.

   У процесі становлення і функціонування педагогічних технологій простежуються певні тенденції та закономірності. Передусім необхідні об´єктивні та суб´єктивні передумови. Наприклад, педагогічні технології, засновані на ідеях «Школи діалогу культур», «імовірнісна педагогіка» могли утвердитися лише внаслідок кризи педагогічної технології, розробленої на ідеях «розвивального навчання». 

Впровадження технологічного підходу в практику шкільної освіти виявило тенденцію більш швидкого розвитку технології навчання з технологією виховання. Мабуть, це пов’язано з тим, що технологія навчання в меншій мірі залежить від суб'єктивних  чинників. Процеси створення і впровадження виховних технологій значно складніші, тому що в їх основі завжди лежать відносини між вихователем і вихованцями і вони вимагають від педагога  вміння вести за собою школярів, допомагати їм самостійно вибирати справи, виражати своє ставлення до справ, які пропонує учитель.

Тому у педагогічній літературі можна зустріти думку проти технологізації виховання — твердження про несумісність такого тонкого особистісного, творчого процесу, як виховання, з технікою, стандартом, автоматизацією з одного боку. З іншого боку прагнення вчених, педагогів забезпечити вихователя певними «знаряддями праці» та рекомендаціями щодо їх використання. Педагогіка поки що не в силах розв'язати дане протиріччя. Поки технологія не створена, панує індивідуальна майстерність, але рано чи пізно вона поступиться місцем «колективній» майстерності, в основу якої покладено технологію, яка скорочує шлях до мети, заощаджує час і енергію.

Виховна технологія — це система науково обгрунтованих прийомів і методик, що сприяють встановленню таких відносин між суб'єктами виховного процесу, при яких в безпосередньому контакті досягається поставлена мета — прилучення вихованців до загальнолюдських культурних цінностей.

Виховні технології включають такі системоутворюючі компоненти:

1. Діагностування

2. Цілепокладання

3. Проектування

4. Конструювання

5. Організаційно-діяльнісний компонент

6. Контрольно-управлінський компонент

 Змістовий компонент поряд з правильно поставленою діагностичною метою визначає успішність і характер тої чи іншої виховної технології. Від них залежить, чи буде виховна технологія інформативною чи розвивальною, традиційною чи особистісно зорієнтованою, продуктивною чи малоефективною.

В основному ефективність будь-якої виховної технології залежить від того, наскільки концептуально пов'язані між собою мета і зміст діяльності.

Зміст виховних технологій включає:

-      Науково обгрунтовані соціалізовані вимоги

-      Передача соціального досвіду

-      Постановка мети і аналіз ситуації, що склалася

-      Соціалізована оцінка учня

-      Організація творчої справи, створення ситуації успіху

-       

 Так само, як і для навчальних технологій, характерною особливістю виховної технології є  можливість відтворення виховного люнцюжка та його покроковий аналіз. Технологічний ланцюжок будь-якої виховної справи можна подати у такому вигляді:

·    Підготовчий етап (попередня мотивація справи, формування відповідного ставлення до неї, інтересу, підготовка необхідних матеріалів)

·    Психологічний настрій (привітання, вступне слово)

·    Змістова (предметна) діяльність

·    Завершення справи

·    Проекція на майбутнє.

 Загалом, технологія як феномен є важливою складовою історії людства, формою вираження інтелекту, сфокусованого на розв´язанні важливих проблем буття, синтезом розуму і здібностей людини. Використання виховних технологій дозволяє наповнити виховний процес конкретним змістом, а особистісно зорієнтовані педагогічні технології збагачують професійну свідомість вихователя. Виховні технології утворюють підсистему виховання, де у площині самі учні вибудовують індивідуальні шляхи свого власного розвитку. Це в свою чергу означає, що масове застосування у шкільній практиці виховних технологій не створює нову систему виховання, а вибудовує в ній підсистему з найважливішими специфічними властивостями.